Світоглядно-естетичні аспекти поезотворчості Оксани Забужко

Художня література кінця ХХ століття значною мірою має екзистенційне звучання: трагічні мотиви абсурду, ірраціональності буття, людської самотності, страху, страждання, відчаю. Особливо відчутна тенденція «екзистенціалізації» в добу постмодернізму. Це закономірно: актуалізація мотивів абсурдності об’єктивного світу, відчуження індивідуального буття людини, мотивів смерті, апокаліпсису перманентно відбувається як у кризові періоди розвитку суспільства, так і в періоди занепаду певних культурних епох [28, с. 188].

Екзистенціалізм (від фр. existentialisme від лат. exsistentia – існування) – напрям у філософії XX століття, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі [2, с. 365].

Як філософська течія екзистенціалізм сформувався у першій чверті ХХ століття. Серед його попередників – філософи Б. Паскаль, С. Кіркегор, Ф. Ніцше, М. Бердяєв та письменники Ф. Достоєвський, М. Унамуно, Л. Піранделло. Час найактивнішого розвитку екзистенціальних ідей пов’язаний з іменами німецьких філософів М. Гайдеґґера, К. Ясперса, а також французів Ж. П. Сартра, А. Камю [8, с. 138].

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). Письменники цього напряму в художніх творах ‹‹прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя›› [2, c. 365].

Про екзистенціалізм як культурний феномен, притаманний українській художній творчості, в українському літературознавстві йшлося досить часто. Переважна більшість науковців трактує його як «поширений умонастрій, якому притаманні спільні світоглядні мотиви» [8, с. 139], чия суть у найбільш загальному вигляді зводиться до таких тверджень: особистість, реальність її існування – найвагоміша відправна точка осмислення буття; людина, перебуваючи в абсурдному, хаотичному світі, почувається чужою та самотньою, вона постійно знаходиться у тривожному стані вибору рішення, певної лінії поведінки; цей стресовий для людини стан означується поняттям «екзистенційна свобода», яка, з одного боку, є найвищою цінністю існування людини, а з другого – чи не найглибшою її драмою, «бо на кожній фазі самоствердження особистості існування людини залежить від кожного її вибору, кожного рішення» [4, с. 52].

Філософська основа екзистенціалізму як умонастрою розмаїта. Г. Токмань зауважила, що поняття «екзистенціалізм» дуже умовне, оскільки «існують індивідуальні, своєрідні концепції світу й людини у різних філософів, яких зараховують до екзистенціалістів» [10, с. 63].

Науковці визначають екзистенціалізм як світову світоглядну домінанту в літературі другої половини ХХ століття [4, с. 52]. Не випадково  саме після Другої світової війни екзистенціалістська філософія стала надзвичайно популярною в широких суспільних колах, що було наслідком усвідомлення кризи буття кожної окремої людини. Екзистенціалізм – глибоке та всеоб’ємне явище. У цьому сенсі будь-який художній твір, який є дійсно причетним до сучасності (а не поверхово-тенденційним), більшою чи меншою мірою торкається екзистенційної проблематики.

Постмодернізм у філософії і в художній літературі є своєрідним продовженням екзистенційних умонастроїв. Власне, екзистенційна проблематика – одна з базових ознак постмодерністської творчості. Виокремимо основні мотиви, артикульовані літературно-художнім постмодернізмом у цьому ключі:

- мотив абсурдності світу й відчуженості індивіда;

- екзистенційні мотиви самотності, страждання, тривоги, дезорієнтації, відчаю в постмодерністській літературі – результат втрати суб’єктом бодай позірної системності та цілісності, яка була притаманна йому в попередні культурні епохи;

- мотив межової ситуації;

- мотиви вибору і свободи перетворюється в постмодерністській творчості на мотиви не-свободи й не-вибору;

- мотив смерті [3, 190-191].

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків. Дисгармонія і деструкція – основні ознаки постмодерного художнього світу. Фрагментарність, хаотичність, колаж – характерні риси в по­будові постмодерністичних творів, які подаються не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом [6, с. 48]. Постмодерне письмо передбачає підкреслену умовність зображуваного, підпорядковується правилам естетичної гри. У чита­чів виникає враження, що герої не живуть, а грають у життя. І митець начебто не пише, а грає в літературу, грає з читачем. Ця гра нерідко поєднується з пародією, іронією, сміхом. А це завжди було знаком вільнодумства, руйнування ідолів [9, с. 31].

Відома українська письменниця, літературознавець, філософ і публіцист Оксана Забужко розділяє мисленнєві міркування екзистенціалістів, створює такі художньо перетворені буттєві структури, які дозволяють їй бути авторитетом у світі цього філософського напряму. У своїй творчості вона приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності, тобто ідеї постійності, тотожності й при цьому часто користується методологією фемінізму, прагне до встановлення рівних можливостей для жінок у сфері освіти та зайнятості. Її поезія перекладена шістнадцятьма мовами світу, що свідчить про неабияку популярність письменниці навіть за межами нашої країни. Її лірика представлена збірками ‹‹Травневий іній›› (1985), ‹‹Диригент останньої свічки›› (1990), ‹‹Автостоп›› (1994), ‹‹Новий закон Архімеда. Вибрані вірші›› 1980-1998 (2000), ‹‹Друга спроба: Вибране›› (2005).

Ліричні твори поетеси розкривають усе різноманіття людських емоцій – іронію, жаль, співчуття і болісну любов. Її вірші ніколи не проходять непоміченими, бо вони приваблюють читача своєю органічною інтелектуальністю. Тому і творчість ‹‹становить своєрідну спробу філософського заглиблення в основи людського буття, виявляючись на всіх його рівнях: самопізнання, осягнення природи Іншого, світового космічного і міфологічного творення›› [7, c. 102].

Революційна жіноча емансипованість подібна в Оксани Забужко до стихії бунту, руйнівної за своєю природою, глобальної – за обсягом метаморфоз. Жіноча емансипованість насамперед пов’язана з сексуальною розкутістю, яку супроводить розкутість соціальної поведінки та услід − мовної деклараційної позиції. Ця розкутість стала вагомою передумовою синтезу нового оповідного стилю [1, с. 34].

Сформульована нею теорія «культурної непритомності української нації», утримувана у граматологічному плані, − це трохи чи не найбільше інтелектуальне, соціо-культурне досягнення українського наукового мислення кінця 90-х років. Духовну національну кризу письменниця поєднала з кризою «українського мовомислення», що й утворило бар’єр між cвідомістю та реальністю. Тому кодові структури культури минулого не реалізуються у площині сучасності, осмислюються спрощено, а отже, спотворено [5, с. 187].

Оголошена поетесою війна за жіночність є водночас війною супроти спрощення мовомислення та віднайденням філософемних кодів сучасності на рівні мови й фемінного значення. Вона використовує для конструювання власного стилю багато вже давно добре вивчених та відомих стилів, йдучи дорогою творчого еклектизму. Проте Оксана Забужко у цьому аспекті спрямовується на синтез «материнської мови», для якої актуальною постає проблема утворення специфічного жіночого письма «міжгалактичного виміру». Принципова прочитуваність всесвітніх кодів була порушена тоталітаризмом та хутірною філософією, які з часом, на думку авторки, стали комплексами всієї української культури, обмежили українське сприйняття і, відповідно, розуміння світобудови. Жіночність для неї – це спроба вийти із замкненого кола канонічної словотворчості та спроба народження нової буттєвої функції мови й мислення. Стильова еклектика у цьому сенсі принадна для неї лише як метод осмислення вікової традиції: це і карнавалізована мова, і сленги певних груп населення, і відтворення стилістики відомих письменників минулого, і сповідальність, сповнена каяттям та агонізмом [11, с 132].

Отже, беапеляційно можна стверджувати, що творчість Оксани Забужко пройнята екзистенційним філософствуванням, причиною чого стала філософська освіта самої письменниці. Як і екзистенціалісти, постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Зборовська Н. Жіноче письмо на порубіжні віків (Леся Українка, Оксана Забужко) / Ніла Зборовська // СіЧ. – 2004. – № 2. – С. 32-38.

2. Короткий словник з філософії / За заг. ред. І. В. Блауберг, І. К. Пантина. − Москва : Политиздат, 1979. − 413 с.

3. Лавринович Л. Екзистенційний герой в українській та польській постмодерній прозі / Лілія Лавринович // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. − Луцьк, 2006. − № 6. − С. 188-196.

4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Громʼяка, Ю. Коваліва. та ін. – К : Либідь, 1997. − 752 с.

5. Павличко С. Виклик стереотипам : нові жіночі голоси в сучасній українській літературі / Соломія Павличко // Фемінізм. – Київ : Основи, – 2002. – С. 181-187.

6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі : Монографія / Соломія Павличко. – Київ : Либідь, 1997. – 360 с.

7. Пашник О. Трансцендентність як основа буття в ліриці О. Забужкo / Олена Пашник // Вісник Запорізького національного університету. – Запоріжжя : Філологічні студії. – 2001. − № 4. – С. 102-106.

8. Сучасна буржуазна філософія : навч. посібник / За ред. А. С.Богомолов, Ю. К. Мельвиля, І. С. Нарского. – Москва : Вища школа, 2008. − 582 с.

9. Тарасова Н. «Жіночність» як один із провідних концептів у поезії О. Забужко / Наталія Тарасова, Вікторія Люлька // Лінгвістичні студії : Філологічні науки. Літературознавство. – 2014. − № 17. – 29-36.

10. Токмань Г. Чи знав Євген Плужник, що він екзистенціаліст? / Ганна Токмань // СіЧ. – 1999. – №4-5. – С.63-65.

11. Філоненко С. Концепція особистості жінки в українській прозі 90-х років ХХ століття (феміністичний аспект) / Софія Філоненко // Дніпропетровський нац. ун-т. – Дніпропетровськ, 2003. – 230 с.